Бароко приклади – Бароко, як стиль мистецтва | Естетика у сучасному світі

Бароко, як стиль мистецтва | Естетика у сучасному світі

Бароко один з найвідоміших стилів мистецтва в світі. Він з’явився в Італії 15-16 ст. Від італійського barocco — «химерний», «дивний», «схильний до надмірностей». Цей стиль мистецтва включає в себе досить багато напрямків. Це і живопис, і музика, і театр, і архітектура, а також мода.

Стиль бароко народився в Італії, але з часом під його вплив потрапила майже вся Європа. Йому притаманне прагнення до величі, пишність, поєднання реальності та ілюзії. Яскраве та емоційне мистецтво бароко створювалося головним чином для служіння релігії. Воно прагнуло приголомшити глядача, спонукати в ньому піднесені почуття, але все таки його вищою метою було служіння християнській вірі.

Найяскравішими представниками живопису і скульптури епохи бароко був такі майстри, як Караваджо, Караччи, Бернинни, П’єтра та Картону, Рубенс, Ван Дейк, Рембрандт, Вермеер, Дієго Веласкес, Нікола Пуссен. Всі вони цікаві по-своєму, у кожного свій стиль і своє бачення світу і мистецтва.

В епоху бароко живопис став більш аристократичним, барвистим і динамічним з незвичайними сюжетами. Бароко підняло мистецтво минулих епох на нову ступінь. Порівняно зі спокійною та врівноваженою епохою Відродження, бароко проникало в душу глядача і вражала її. Перший великий італійська живописець епохи бароко, Караваджо був запальною людиною, що відображалося в його творах, вони були наповнені драматизмом і експресією. Порівняно з сучасниками, які звикли до використання попередніх начерків, малював прямо з натури. Створена Караваджо система одержала широке поширення ще при житті художника. Багато художників епохи бароко наслідували стилю

Караваджо.

Ще одним генієм бароко був Пітер Пауль Рубенс. Він вважається одним з найбільших фламанских живописців, хоча народився в Німеччині, а сформувався як художник в Італії. У полотнах Рубенса проглядаються завершені сюжети, динамізм і драматизм. Ще один представник епохи, найбільший художник Голландії — Рембрандт, він став творцем більш глибокого й виразного мистецтва. У зв’язку з тим, що голландські бюргери хотіли бачити більш стримані картини, що відображали їх побут, голландська живопис стала більш реалістичною і зображала картини повсякденного життя.

Одна з найвідоміших картин Рембрандта «Нічний дозор», полотно вражає своїми розмірами і монументальністю, але не дивлячись на це всі обличчя і деталі промальовані дуже чітко. Цією картиною можна насолодитися в паризькому Луврі. Ще одним яскравим представником бароко був голландець

Ян Вермеер. Він любив зображати людей в домашній обстановці. На найвідоміших картинах Вермєєра зображені жінки за домашньою роботою або за музикою в світлих сонячних кімнатах. Роботи живописця були наповнені умиротвореними образами, світлими тонами і сюжетами дивовижною простоти.

Так само як і живопис архітектура епохи бароко прийняла більш складні форми, їй характерний просторовий розмах, велика кількість скульптури на фасадах і в інтер’єрі. Одними з основоположників архітектури бароко в Італії Карло Мадерно і Лоренцо Бернинни. Одним з найбільш гармонійних споруд у стилі бароко є капела Коронаро в церкві Санта-Марія-делла-Витториа в Римі. Капела вражає поєднанням архітектури, живопису і скульптури великого Берніні. Лоренцо Бернинни — геній бароко, найбільший скульптор і архітектор даної епохи. Він був віртуозом в істинному дусі бароко, його твори захоплюють динамізмом, жвавістю і теплотою. За замовленням Папи Римського Бернинни працював над інтер’єрами собору святого Петра в Римі.

В інших країнах Європи стиль бароко в архітектурі теж був яскраво виражений. У Франції — це Версальський палац, Люксембурзька палац, будівля Французької Академії в Парижі; в Бельгії — Гранд-Плас у Брюсселі; у Росії — Петергоф; в Україні — Андріївська церква, Успенський собор Києво-Печерської Лаври; в Австрії — Шенбрун.

Епоха бароко народила багато музикантів і поетів. Сприйняття реального світу в літературі змінилося. Реалістичні описи часто замінювалися алегоріями, метаморфозами. Одними з найпопулярніших стали античні і вигадані сюжети, найпопулярнішими героями стали пастухи і пастушки. Це напрям в мистецтві отримав назву пасторалі. У поезії епохи бароко з’являються такі форми, як сонет, рондо, мадригал. Найвідомішими авторами цієї епохи були: Ф. де Кведо, П.Кальдерон, Ш. Сорель, П.Скаррон, Фюретьер, Р. Гриммельсгаузен , В.Вуатюр, Д.Донн, С. Полоцький, Ф. Прокопович.

Мені особисто дуже імпонує стиль бароко, мені подобається його химерність, легкість, деталі. Може бути він не зовсім реалістичний, переобтяжений деталями, але він легко сприймається очима і вухами, якщо це стосується музики. Мені дуже подобається музика Баха — вона урочиста і сувора, змушує замислитися про сенс життя. Вівальді, Гендаль — це легкість і політ, радість і смуток.

В історії моди епоха бароко теж залишила свій незгладимий слід. Законодавцем моди в цю епоху був двір французького Короля-Сонце Людовіка XIV. Це був парад прикрашених костюмів як у жінок, так і у чоловіків. Мережива, банти, пряжки, підбори, перуки і «мушки» — все було занадто химерно і нарочито. Але багато з того що було придумано в ту епоху дійшло до наших днів і прижилося в сучасному костюмі в дещо зміненій формі. В цей же час з’явилося перукарське мистецтво — «куафюри». Розкіш була присутня скрізь. Люди оточували себе химерними і красивими речами в інтер’єрі: дзеркала в ліпних рамах, гарні меблі, статуетки, розкішний одяг і так далі.

У моєму рідному Києві є Андріївська церква побудована по проекту архітектора Растреллі. Це яскравий приклад архітектури в стилі бароко. Я люблю цю легку і світлу, немов летить над Подолом і Києвом церква. Вона велично підноситься над пагорбами міста і уособлює всю суть українського бароко.

Барокова архітектура Львова — Вікіпедія

Фасад колишнього костелу єзуїтів.

Барокова архітектура Львова почала розвиватись на початку XVII ст. з будівництва костелу єзуїтів (1610—1630) за проектом Джакомо Бріано. Його зводили за зразком римської базиліки Церква Il Gesù. Львівський храм єзуїтів вважають першим бароковим храмом на теренах сучасної України та одним з перших у Речі Посполитій.

Світська забудова[ред. | ред. код]

Впродовж першої половини XVII ст. будівничі міського цеху мулярів надалі переважно споруджували у місті будівлі у стилі пізнього Відродження. Міщанські кам'яниці зводили архітектори Яків Петровський, Ян Лельовський, Франциск Ксаверій Кульчицький, Антон Косинський, Петро Полейовський, Бернард Меретин та інші. Через тривалі війни, зубожіння міщан бароко не надто вплинуло на цивільне будівництво межі XVII—XVIII ст. Фасади будівель на периферійних вулицях отримували доволі скромний декор. Будівлі у стилі розвиненого бароко появились наприкінці XVII ст. переважно у магнатських резиденціях навколо міста, зокрема у належних королю Янові ІІІ Собеському замках (Золочів, Жовква, Олесько), біля яких заклали партерні барокові парки. У Львові було зведено палац Яблоновських, перебудовано належний Собеському палац Корнякта (1678), який по фасаду отримав високий атик. До появи атиків на фасадах багатьох кам'яниць міста призвела поява брандмауерів, що розділяли сусідні будівлі і запобігали поширенню пожеж.

Королівська кам'яниця

Лише з середини XVIII ст. навколо Середмістя появилось декілька споруд у стилі пізнього бароко — палаци князів Вишневецьких, Радзивілів, Четвертинських, шляхтичів Жевуських, Гадзевичів, Косаковських, Грановських, Калиновських, Бекерських, Секежинських, також Карло Ґарані (1734), які не дійшли до нашого часу, або були значно перебудовані. У Середмісті було перебудовано з міщанських кам'яниць палац князів Любомирських (1760), палац католицьких архієпископів (1634), митрополичі палати (1762), палац вірменських архієпископів. Також було збудовано чи перебудовано ряд житлових будинків — Муратовичів (вул. Вірменська 13), ряд будівель на площі Ринок, що зберегли донині свій вигляд, зокрема кам'яниці Роттендорфівська, Кільяніщинська, Бандінеллі. Міщанські кам'яниці в основному зазнали перебудов з виокремленням помешкань декількох співвласників, що передумовило пізнішу появу прибуткових будинків. Також з кінця 1760-х років розпочалась перебудова фасадів кам'яниць у стилі рококо (кам'яниця Францвенігівська), а через десятиліття доволі швидко почав поширюватись класицистичний стиль.

Сакральна забудова[ред. | ред. код]

Іншим шляхом йшов розвиток барокової сакральної архітектури міста, що прославилась далеко за межами України декількома непересічними спорудами. Над ними працювали придворні архітектори, не обмежені цеховими нормами. Одночасно у місті ще будували храми у стилі пізнього Відродження з значним впливом північного маньєризму. За зразком римського костелу Санта Сусанна (перший храм чистого бароко) було збудовано костел костел Стрітення монастиря кармеліток босих за проектом Джованні Джизлені. Згодом було збудовано костели св. Казимира реформаторів (1664), св. Лаврентія боніфратів (1659), св. Агнесси кармеліток (1716), св. Леонарда кармелітів (1720-і рр.), св. Антонія францисканців (1718), капуцинів (1730), св. Анни августинців (1673, 1730) св. Мартина кармелітів (1736), костел св. Миколая тринітаріїв (1739), сакраменток (1744), св. Михаїла кармелітів (1634—1732), св. Марії Магдалини домініканок (1754—1758), св. Софії (1765). Серед архітекторів найвідомішими були Петро Бебер, Мартин Урбанік, Клеменс Фесінґер, Бернард Меретин, Ян де Вітте, Петро Полейовський. Барокові завершення отримала вежа Корнякта (1695) та оздоблення інтер'єру костелу бернардинців (1738—1740). Також барокове ліпне оздоблення склепіння костелу єзуїтів поступилось ілюзорному розпису. При монастирях, палацах було розбито партерні регулярні сади, чиї зображення рясно покривають на картах передмістя Львова.

Розписи склепіння костелу св. Михаїла

Доба бароко у Львові завершилась перебудовою Латинського собору (1765—1771), спорудженням костелу домініканців (1749—1764), собору св. Юра (1744—1762), які відносять до перлин барокової архітектури України.

Над бароковими спорудами працювали найвідоміші сницарі, скульптори того часу Руського, Подільського воєводств — Томас Гуттер, Конрад Кутшенрайтер, Себастьян Фесінґер, Франциск Оленський, Михїайло Філевич, Антон Штиль, Іоан Георг Пінзель, Матвій Полейовський. Їм належить як скульптурний декор фасадів храмів, так і оздоблення інтер'єрів, вівтарів. Також крім декору інтер'єрів, вівтарних образів було виконано ілюзорні розписи склепінь костелів бернардинців, кармелітів, єзуїтів, Латинського собору та інших, над якими разом з учнями працювали Франциск та Себастьян Екштайни, Джузеппе Карло Педретті, Бенедикт Мазуркевич, Станіслав Строїнський. Над оздобленням церков працював художник Лука Долинський.

Навчальні заклади[ред. | ред. код]

На бароковий період припав розвиток освіти у місті, що супроводжувався будівництвом показних будівель колегіумів єзуїтів (1612). Пізніші будівлі XVIII ст. колегіумів театин (1744), Nobilium єзуїтів (1749) та інших зводили вже у стилі пізнього бароко з елементами класицизму.

На жаль майже не залишилось слідів барокової мілітарної архітектури міста, над чим працювало немало королівських архітекторів — Павло Ґродзицький, Фрідріх Ґеткант, Андреа дель Аква, Десро. У перебудованому вигляді зберігся лише Королівський арсенал (1639—1646), декілька фрагментів фортифікацій монастирів. Впродовж XVII—XVIII ст. було проведено модернізацію міських фортифікацій з перебудовою міських брам, хвірток. Зберігся лише ескіз нової Єзуїтської хвіртки з 1770-х років. Також не збереглось жодних згадок, зображень про вигляд брам у четвертій лінії оборони міста Беренса з кінця XVIII ст., з якої вцілів незначний фрагмент бастіону.

  • Головний вівтар костелу єзуїтів

  • Костел Стрітення

  • Палац Любомирських

  • Митрополичі палати

  • Кам'яниця Кільяніщинська

  • Інтер'єр костелу св. Антонія

  • Костел Марії Магдалини

  • Барокові вівтарі костелу бернардинців

  • Інтер'єр костелу св. Миколая тринітаріїв

  • Барокове оздоблення Золотої каплиці Латинського собору

  • Розпис склепіння Латинського собору

  • Головний вівтар костелу домініканців

  • Костел домініканців

  • Портал собору св. Юра

  • Головнийй вівтар собору св. Юра

  • Залишки фортифікацій монастиря кармелітів

  • Королівський арсенал

  • Проект Єзуїтської хвіртки. 1771

  • План лінії оборони Я. Беренса. 1674

  • Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів: Центр Європи, 2008. — С. 123—126. — ISBN 978-966-7022-77-8.
  • Вуйцик В. С., Липка Р. М. Зустріч зі Львовом. Львів: Каменяр, 1987.
  • Вуйцик В. С. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. В-во «Каменяр», 1979, 1991
  • Крип'якевич І. П. Історичні проходи по Львові. В-во «Каменяр», 1991
  • Пам'ятники містобудування і архітектури Української РСР. Київ: Будівельник, 1983—1986. Том 3,
  • Вуйцик В. С. Фортифікатори Львова XV—XVII ст. // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». — 1994. — № 2. — С. 18—23.
  • Ігор Качор, Любов Качор. Львів крізь віки. — Л.: Центр Європи, 2004 (ISBN 966-7022-44-7),
  • Ігор Качор, Любов Качор. Середньовічний Львів. Фортифікації. — Л.: Апріорі, 2009 (ISBN 978-966-2154-22-1),
  • Ігор Качор, Любов Качор Марево давнього Львова. — Л.: Апріорі, 2009 (ISBN 978-966-2154-03-0),
  • Енциклопедія Львова, том 1. — Л.: Літопис, 2007 (ISBN 966-7007-68-8),
  • Janusz Witwicki Obwarowania śródmieścia Lwowa. «Kwart. Architektury i Urbanistyki», T. XVI, 1971

Бароко - це напрям у літературі, мистецтві та архітектурі в XVII – XVIII століття, який прийшов на зміну Відродженню. Слово «бароко» перекладається як «перлина неправильної форми». Основними рисами бароко стали асиметрія, тяжіння до контрастів, до пишної, ускладненої форми, парадності.Протягом другої половини XVI і до середини XVII ст. у Львові помітно пожвавлюється економічне і культурне життя. Забудова простягається на південь, схід і захід від середмістя.

Передумови становлення[ред. | ред. код]

Починаючи з другої половини XVII ст. у Львові ще більше загострюються соціальні і політичні суперечності. Українські та інші міщани зубожіють, а всі багатства зосереджуються в руках небагатьох патриціанських сімей. Багатіють і множаться різні монаші ордени. Роль міщанства в будівництві, я і в суспільному житті в цілому, поступово падає, ініціативу перебирають до своїх рук світські і духовні магнати, які стають основними замовниками архітекторів, художників. Вони вимагають, щоб будівлі поставали пишними і помпезними, щедро оздоблювалися декором. У львівську архітектуру поступово проникає бароко, яке наприкінці XVII ст. стає панівним стилем, а в середині XVIII ст. досягає тут свого найвищого розвитку. Як самостійні одиниці виникають комплекси монастирів кармелітів босих, Лазаря, Магдалини.[1]

Костел єзуїтів[ред. | ред. код]

Костел Єзуїтів

Першим провісником стилю бароко у Львові стала споруда Костелу єзуїтів, збудованого в 1610 -1630 рр. архітектором Дж. Бріано. Він прибув до Львова, коли будівництво вже було розпочато, і лише детально опрацював існуючий проект та видозмінив інтер'єр.Бріано вніс у будівлю костьолу форми, що вперше склалися в схемі фасаду церкви Іль Джезу в Римі, авторами якої були Дж. Віньйола і Дж. делла Порта. У плані костьол тринефний, зі слабо вираженою зовні гранчастою апсидою. Бокові нефи по відношенню до центрального дуже вузькі і низькі, над ними було збудовано галереї – емпори. Домінуючим є головний фасад, розкрепований пілястрами, нішами та сильно розвиненим карнизом, натомість південний фасад – набагато скромніший і стриманіший. Костел одна з найбільших культових будівель Львова : його довжина 41 м, ширина – 22,5 м, висота – 26 м.

Костел кармеліток босих[ред. | ред. код]

Близький до єзуїтського костелу за схемою фасаду, але відмінний в об'ємно планувальній структурі костел кармеліток босих. Зразком для нього послужила римська церква Санта Сусанна архітектора К.Мадерни. Проект львівського костелу виготовив у 1642 р. італійський архітектор Дж. Б. Джизлені. Костел у плані має чітко виражену форму латинського хреста. На перетині нефа і трансепта здіймається невеличкий купол, завершений зовні сигнатуркою. Фасад, оздоблений білокам'яним архітектурним декором, майже повністю повторює барокові форми свого римського першовзірця. В нішах першого ярусу стоять декоративні вази, на другому – скульптурні постаті, виконані А.Шванером.

Костел Лазаря[ред. | ред. код]

Дещо інший образний лад має костел Лазаря. Це пам'ятка нагадує швидше оборонну споруду, ніж храм. Костел і шпиталь Лазаря пов'язані з іменем архітектора А.Прихильного : він був фундатором і будівничим цього комплексу. За типологічною характеристикою, костьол – невелика однонефна будівля з малою прямокутною апсидою. До північної і південної сторін апсиди приставлені невисокі триярусні квадратні вежі, завершені наметовим покриттям. Це єдиний випадок такого розташування веж у львівській архітектурі.

Королівський арсенал[ред. | ред. код]

Спорудження Королівського арсеналу розпочалося у 1639 р. під наглядом інженера – фортифікатора П. Гродзицького. Південний фасад будівлі, що виходить на площу, вирішений у легких витончених формах з ажурною аркадою і завершується барочним фронтоном. Основний акцент у цьому фасаді кладеться на білокам'яний портал з рустованими пілястрами і волютами на антаблементі.

Розквіт архітектури бароко[ред. | ред. код]

Починаючи з 1740-х рр. мистецтво львівського бароко досягає найвищого розквіту. Незважаючи на південнонімецькі й австрійські впливи, воно носить самобутній і оригінальний характер, набирає особливої гармонійності і стильової цільності. Архітектура бароко з її спрямування до емоційної наснаженості форм викликала бурхливий розвиток декоративної пластики і монументального малярства. Ці види мистецтва, синтезуючись, доповнювали, збагачували архітектуру. Зодчий і скульптор працюють спільно. Б.Меретин і Пінзель явили яскравий приклад такої нероздільної творчої співпраці. Найвизначнішими спорудами XVIII ст., які надали Львову особливого архітектурного колориту, стали собор Юра і Костьол домініканців. Крім них, з'явилася значна кількість пам'яток, більш скромних за своєю мистецькою цінністю. Але й вони відіграли помітну роль у формуванні забудови міста.

Пізньобарокова архітектура[ред. | ред. код]

У другій чверті XVIII ст. постає ще кілька пам'яток пізньобарокової архітектури, які не виділяються особливими стильовими характеристиками. Серед них костел Анни, яка походить з 1730 р. Зовсім пізнім елементом споруди є вежа, добудована на початку XX ст. Б.Віктором. Монастирський будинок, що стоїть поруч, зберіг характерні риси архітектури XVIII ст. Більш багате архітектурно – декоративне оздоблення має фасад костелу Мартина. Гнуті лінії фронтону, глибокі ніші, декоративні вазони і сильне крепування подвійними пілястрами надають фасадові мальовничості.[2]

  1. ↑ Вуйцик В.С., Липка Р.М. Зустріч зі Львовом // – Львів. - Видавництво «Каменяр».- 1997.- 63с.
  2. ↑ Ревзухіна Л.О. Особливості стилю бароко в декоративно – прикладному мистецтві//Культура і мистецтво у сучасному світі- 2016.- с.179 -187.

Необароко — Вікіпедія

Необароко (від грец. Neos — «новий»; див. Бароко) — один із неостилів, що склався в європейському мистецтві XIX ст.

Загальна характеристика[ред. | ред. код]

Мюнхен. Необароковий Палац юстиції.

Як стилістичний напрям мав відносно невеликий термін існування. Мав кілька фаз розвитку і різні регіональні варіанти. У порівнянні з іншими неостилями XIX ст. (див. також Історизм) стиль необароко відбився в архітектурній практиці менш визначено і, як правило, поєднувався з елементами неорококо і неоренесансу. Це пояснюється насамперед тим, що оригінальний стиль бароко в мистецтві Італії склався наприкінці XVI-на початку XVII ст. на основі переробки елементів архітектури періоду Високого Відродження початку XVI ст. В інших країнах, наприклад у Німеччині XVIII ст., стиль бароко запозичив дещо від пізньої готики, власного варіанту маньєризму і з'єднувався з елементами рококо (див. німецьке бароко). Роз'єднані і потрощені князівства Німеччини в 17 ст. після Тридцятирічної війни важко відновлювали власну економіку і лише засвоювали стилістику, вже вироблену і поширену в Італії, у Франції, Швеції та в Республіці Обидвох Націй (Речі Посполитій). З деяким запізненням отримало розвиток і бароко Австро-Угорщини, на зразки якого найбільше орієнтувались майстри німецьких князівств.

Тому в XIX ст. необароко (в архітектурі та в інтер'єрах), орієнтоване на різні історичні прототипи, придбало еклектичний характер.

У XIX ст. термін необароко використовували неоднозначно. До необароко іноді відносили творчість живописців-романтиків першої половини XIX ст. Ж.-А. Гро, Теодора Жеріко, Ежена Делакруа за формальними ознаками динамізму композицій, однаково притаманних і бароко Італії і Фландрії, і романтизму французького зразка. При цьому ігнорували ідеологічне навантаження обох стилів, до того ж французьке бароко мало короткий термін існування і офіційно не підтримувалось королівською владою Франції.

До необароко помилково відносили навіть англійського пейзажиста Джона Констебла, хоча в Британії негативно ставились до бароко як до мистецтва католицьких країн. Адже відомо, що Британія відсахнулася від католицизму ще в 16 ст. і стала протестантською державою.

Еклектичне необароко Франції 19 ст[ред. | ред. код]

Жорж Рециро. Скульптурна група «Гармонія перемагає Розбрат», 1900 р.,Великий палац, Париж. Кафедральний собор у Сальті, Аргентина.

У перелік необарокових митців потрапили і барбізонці, що абсолютно необґрунтовано з позицій мистецтвознавчої науки 20 ст. Романтичні тенденції, що виявилися в експресії та динаміці композиції, і якості барокового художнього стилю 17-18 століть — не одне і те ж. Англійський архітектор Томас Хопер (1776—1856) в 1827—1846 рр. створював інтер'єри замку Пенрін-Кастл в Північному Веллсі, серед них — «норманську вітальню», стиль якої називали «бароковим», хоча за суттю він демонстрував відродження характерних рис середньовічної романської архітектури (див. неонорманський стиль). У 1852—1868 рр. французький архітектор Е.-М. Лефюель створив нові інтер'єри палацу Лувр для імператора Наполеона III, які нині визнають необароковими.

Будівлю Великої опери в Парижі, побудовану архітектором Шарлем Ґарньє в 1860—1875 рр., відрізняє еклектичне поєднання елементів архітектури італійського Відродження, бароко, що особливо помітно в інтер'єрах (див. другий Ампір, або «стиль Другої Імперії»). На Єлисейських полях у Парижі в період Другого Ампіру будували розкішні готелі (приватні особняки багатих дворян та нових буржуа). Серед них збереглися інтер'єри Готелю Пальва (La Palva, будинок № 25), особняка, створеного для маркізи де Пальва в 1850-х рр. за проектом Ш. Гарньє. За основу архітектор взяв стиль венеціанських палаццо XVI—XVII ст., посиливши барокові елементи. Інтер'єри Готелю Пальва вражають великою кількістю скульптури, рельєфів, різнокольорового мармуру, бронзи, дзеркал. Цей стиль відносять і до Другого ампіру, і до необароко, і до неоренесансу. Примітно, що сам Ш. Гарньє не давав їм такого визначення, а гордовито називав себе еклектиком (грец. eklektikos — «вибирає»), який цінує різні стилі, прекрасні як такі, не надаючи переваги жодному.

У 1860—1880 рр. необарокові тенденції в архітектурі періоду історизму виявлялися яскравіше, від чого виникла назва друге бароко, яке частіше застосовують до пам'яток саме цього періоду. Церква Святої Трійці в Парижі, зведена Т. Баллю в 1860—1863 рр., поєднує елементи неоготики і «неоренесансу», але прийоми роскреповок, що додають скульптурності фасаду і характерна вежа, дозволяють віднести її до стилю «другого бароко» (мал. 133). Інший приклад необароко — замок Ліндергоф (нім. Linderhof — «Ласкавий двір») у Баварії, зведений на південь від Мюнхена в 1869—1879 рр. архітектором Георгом фон Дольманом для короля Людвіга II Баварського (1864—1886). Палац і бароковий парк замислювалися як барокова заміська садиба-резиденція, пишний зразок якої втілено в Версалі (мал. 134). Ліндергоф привітний, менш пишний і позбавлений гігінтоманії Версаля. В архітектурі палацу еклектично поєднуються елементи ренесансної італійської та французької архітектури «Великого стилю», «Величної манери». У парку біля палацу облаштували Мавританський павільйон і італійський Грот, круглий храм Венери і альпійські каскади. У XIX ст. ансамбль Ліндергоф відносили до стилю рококо, нині до необароко (див. також Нойшванштайн; Херенкімзее). Насправді барокова стилістика притаманна лише фасадам палацу, а його інтер'єри — це перебільшено неорококо. Отже, Ліндергоф — яскравий зразок еклектики.

Необароко в Російській імперії[ред. | ред. код]

Бічна церква і келії Смольного монастиря, Санкт-Петербург. Ампірний інтер'єр Смольного собору, арх. В. Стасов Особняк княгині З. Юсупової, Літейний пр., Санкт-Петербург. Арх. Доменіко Трезіні, будівля Дванадцяти колегій. Ініціали 19 ст. в стилі необароко, невідомий з Російської імперії

Третю фазу розвитку необароко 1880—1890 рр.., характерну особливо рясним і подрібненим декором, іноді іменують «третім бароко». Необарокові тенденції своєрідно відбилися в архітектурі Петербурга XIX ст. Вони були пов'язані зі зростанням цікавості до історичного минулого Московії і Російської імперії 17-18 ст. на початку XIX ст. (Див. національний романтизм). Однак, оскільки історія російської культури і мистецтва не мала етапів національного Відродження і маньєризму, російське бароко 18 ст. перебрало на себе завдання попередніх західноєвропейських стилів і мало короткий та прискорений шлях розвитку. Навіть у Петербурзі, найбільш європейському місті імперії, рух неостилів почалося з відтворення чи, як тоді говорили, «поновлення в колишньому вигляді» пам'яток періоду «петровського бароко» і будівель «в смаку графа Вартоломея Растреллі» (шукай «голіцинське бароко», «голіцинський стиль»; «єлизаветинське бароко»; наришкинський стиль; «російське бароко»).

У 1834—1837 рр. архітектор А. Ф. Щедрін перебудовував будинок Дванадцяти колегій в Петербурзі (шукай «петровське бароко») у зв'язку з розташуванням в ньому Петербурзького університету. Поруч архітектор вибудував Ректорський флігель (1837—1839), стилізувавши його фасад таким чином, що зовні він майже не відрізняється від архітектури петровського часу (перша чверть XVIII ст., архітектор Доменіко Трезіні).

У 1820-х рр.. архітектор В. П. Стасов (див. російський, або петербурзький, ампір) відтворював частково втрачене декорування Великого палацу в Царському Селі, споруди Вартоломея Растреллі (1751—1756). Після пожежі Зимового палацу в Петербурзі в 1837 р. надвірний архітектор російського царя В. П. Стасов також керував відтворенням пошкоджених інтер'єрів, а парадні сходи за наказом імператора Миколи I архітектор «відтворив по-старому, в смаку графа Растреллі», багато чого в них, однак, змінивши (див. Йорданські сходи Зимового палацу в Петербурзі). У 1828—1835 рр. Стасов облаштовував незакінчений Смольний монастир, видатний твір геніального Растреллі, покинутий недобудованим не з його волі. В роботах Стасова «відтворення» поєднувалося з відвертою модернізацією, в результаті якої народився якийсь компромісний класицизмо-бароковий стиль бічних флігелів монастиря і особливо внутрішніх інтер'єрів собору. В середині XIX ст. серед критиків і теоретиків архітектури переважало негативно-зневажливе ставлення до «варварського стилю Растреллі», а стилістику бароко називали «помилковою і неузгоджненою».

  • Такі погляди зберігалися аж до початку XX ст. У той же час «растрелівські інтер'єри» Зимового палацу, відтворені Стасовим, оцінювалися схвально.
  • До 1840-х рр. намічався перехід від «поновлень», реконструкцій будівель до реплікації, вільної творчої інтерпретації і стилізації. У будівлях «другого бароко» в Петербурзі з'єднувалися прямі цитати з минулого з вільними авторськими фантазіями. Саме такий характер мав особняк П. Н. Демидова на Великій Морській вулиці, вибудований у 1836—1839 рр. за проектом О. Монферрана, творця Ісаакіївського собору та Олександрівської колони. У фасаді особняка Демидова і, особливо, в декоруванні його інтер'єрів вільно поєднуються мотиви архітектури італійського Відродження, класицизму та бароко. У складеному в 1845 р. О. Монферраном «Архітектурному, художньому та історичному описі Ісаакіївського собору» аналізуються різні архітектурні стилі і типи споруд, перевага ж віддається бароковим принципам побудови християнського храму.

У 1861—1863 рр.. архітектор І. А. Монігетті (1819—1878), який працював у «мавританському», «російському», «візантійському» і «неоренесансному» стилях, відновив парадні сходи у Великому палаці Царського Села (оригінальний витвір Ф. Б. Растреллі не зберегли), але при цьому вільно інтерпретував «барокові» елементи растреллівского стилю (див. стилізація). Архітектор І. Д. Корсіні в 1837—1840 рр.. заново оформляв інтер'єри Фонтанного будинку для графа Д. Н. Шереметєва «у стилі Людовика XIV» (див. Французьке мистецтво, «Величний стиль»), а з боку набережної р. Фонтанки вибудував декоративну огорожу, елементи якої є вільною інтерпретацією стилю бароко. У 1867 р. Н. Л. Бенуа побудував флігель Фонтанного дому «в стилі 1730-х» (див. Аннінський період), збільшивши рокайльні елементи декору до дійсно барокового враження. Андрій Іванович Штакеншнейдер (1802—1865), визнаний майстер архітектури пізнього класицизму (див. Маріїнський палац у Петербурзі) і стилю «неоренесанс», в 1844—1850 рр. вибудував між Петергофом і Сергіївкою «Палац Власної дачі» великого князя Олександра Миколайовича. Будівля створювалася в пам'ять про той історичний палац, що стояв на цьому місці раніше (Подорожній палац 18 ст.) Сам архітектор назвав стиль своєї споруди «à la Louis XV» (франц. «у стилі Луї XV»; див. Рококо). Однак палацу притаманні барокові рис. Інший відомий твір Штакеншнейдера — палац, перебудований по замові князя К. Є. Білосільського-Білозерського на розі Невського проспекту і набережної р. Фонтанки в Петербурзі (1846—1848), — відтворює основні елементи декору фасадів Строгановського палацу (також на Невському проспекті), створеного Ф. Б. Растреллі сторіччям раніше, в 1752—1754 рр. Однак потужна пластика фасадів, властива роботам Растреллі, в творах XIX ст. зникла. Залишилося лише цитування розрізнених елементів декору. Графічна жорсткість і невиправдана подрібненість декору (за формулюванням того часу: "велика визначеність деталі ") — властивості будь-якого неостилю у порівнянні з його історичним прототипом — пояснюються в XIX ст. переконанням про необхідність " виправлення смаку Растреллі ". Використовуючи витончено-подрібнений декор без потужних розкреповок антаблемента, виступаючих ризалітів або пучків колон, властивих методу Растреллі, архітектор Штакеншнейдер зблизив «неорастреллівскій стиль» з декоративними засобами французького рококо ще більш, ніж це було у самого Растреллі. В результаті Штакеншнейдер створив власний варіант неорококо, а не необароко. Не випадково французький письменник Т. Готьє, який відвідав в 1858 р. Росію, справедливо зауважив в декорі палацу Білосільських-Білозерських "фантазії стилю Людовика XV ", а ранні барокові будівлі Петербурга він охарактеризував як «величне поєднання Мансара і Берніні».

4. Стилістична еволюція російської архітектури в даному випадку повторює не розвиток стилю італійської архітектури XVI—XVII ст. (від відродження до бароко), а ближче до еволюції архітектурних стилів Франції та Німеччини XVI—XVIII ст. (від бароко до рококо; див. німецьке бароко). Пізніше, наприклад, у Миколаївському палаці на Благовіщенській площі, Штакеншнейдер еволюціонував у зворотному напрямку: від необароко до стилістики «неоренесанс». Ця тенденція характерна в цілому для петербурзької архітектури 1850—1860 рр.. Так, Г. Е. Боссе, створюючи особняк князя М. В. Кочубея на Кінногвардійському бульварі (1853—1855), декорував фасад будівлі в стилі «неоренесанс», а парадні сходи — у стилі необароко. У Петербурзі зведено декілька будівель, приватних особняків і прибуткових будинків в стилі «другого бароко».

Апофеозом необароко, наснаженого «стилем Растреллі», назвав А. Л. Пунін палац у Знам'янці (на схід від Петергофа), перебудований в цьому стилі Боссе в 1856—1860 рр. Однак більшість подібних творів залишалася в межах фрагментарних стилізацій — відтворення елементів растрелівского рокайльного декору на площині стіни. Головна особливість стилю бароко — активна взаємодія архітектурного об'єкту з навколишнім середовищем, гра з різновеликими об'ємами, динаміка побудови і різнофасадність — в російському необароко майже не отримало розвитку.

Стилізаторські тенденції «третього бароко» 1880—1890 рр. особливо еклектичні. У них об'єднані риси багатьох історичних прототипів:

  • італійського Відродження і маньєризму,
  • німецького бароко,
  • французького стилю Регентства,
  • «Великого стилю» доби Людовіка XIV,
  • стилю Людовіка XV (французький варіант рококо)
  • стилю Людовика XVI (перехідного від рококо до неокласицизму кінця 18 ст.).

В Петербурзі прикладами таких необароково-еклектичних будинків є особняк З. І. Юсуповой, побудований в 1852—1858 рр. архітектором Л. Л. Бонштедтом (мал. 141), і будівля Першого товариства взаємного кредиту на Єкатерининському каналі (архітектор П. Ю. Сюзор; 1888—1890). Наприкінці XIX ст. архітектурні стилізації у формах бароко, в тому числі в проектуванні храмів, створював Леонтій Миколайович Бенуа. Звернення до архітектури «петровського бароко» першої чверті XVIII ст. на зламі XIX—XX ст. стало однією з тенденцій «петербурзького відродження». Характерний зразок цього періоду — грандіозний архітектурний ансамбль з парком «Лікарня Петра Великого» (нині Медична академія імені І. Мечникова).

  • Череменецький палац або палац О. Половцова, Луга, село Рапті, Ленінградська область. Поруйнований, архівне фото.

  • Лікарня Петра Великого (нині Академія імені І. Мечникова)

Громіздкі і помпезні споруди в стилі «другого бароко» є в багатьох містах Західної Європи: Національний музей у Празі (1885—1890; архітектор Й. Шульц; цю будівлю зазвичай відносять до стилю «неоренесансу»), Музей історії мистецтва (1872—1881) і Бургтеатр у Відні (1874—1888; архітектори Г. Земпер і К. Хазенауер), Баварський національний музей у Мюнхені (1894—1899; архітектор Г. Зейдль) та ін.

Необарокова дзвіниця, Почаївська лавра. Будинок вчених, м. Львів.

Причетною до стилю необароко була і Україна, тоді бездержавна провінція в складі Російської імперії. Україна, роздерта між декількома сусідніми державами, мала цілу низку барокових пам'яток в архітектурі, скульптурі, сакральному мистецтві, ініційованими як різними бароковими центрами (Реч Посполита, Віленське бароко, Російська імперія), так і власними місцевими школами, особливо на Сході. Постійні війни Російської імперії сприяли відсуванню кордонів держави на захід і новому перерозподілу територій між Польщею та Росією. До складу російських провінцій відійшли землі і міста Вінниця, Бучач, Станіслав, Підкамінь, Почаїв, Кременець з низкою першокласних барокових пам'яток європейського ґатунку. Так, православна церква Росії ініціювала в 19 ст. перебудови і декорування собору Почаївського монастиря в необароковому стилі, конфіскованому царатом 1831 р. у уніатів і переданого Московському патріархату. Бароковий комплекс (проект арх. Готфріда Гофмана) доповнили новітніми стінописами, новим іконостасом та новою дзвіницею (1861–1869 рр.) в стилі необароко.

Необароко прийшло і в цивільну архітектуру міста Київ, де вибудовано декілька споруд, декорованих фасадами в стилі необароко, але з буржуазними інтер'єрами.

Необароковий декор отримав і Маріїнський палац в Києві, котрий постраждав від пожежі ще 1819 р. (в межах прагнення відновити палац архітектора Вартоломея Растреллі і пристосувати споруду до візитів царської родини). У 1868-1870 роках архітектори К. Маєвський та А. Шиле лише фантазійно відновили палацові мури в формах і декорі, наближених до бароко В. Растреллі.

Цілком необароковим був і палац в садибі Стара Прилука, вибудований як копія Маріїнського палацу в Києві (нині Вінницька область, Липовецький район). Ініціатором і володарем нового садибного палацу був буржуазний ділок і бізнесмен С. Ф. Мерінг, син скандально відомого в Києві лікаря і підприємця Ф. Ф. Мерінга, що мав звинувачення в шахрайстві. С. Ф. Мерінг придбав у колишніх володарів село Стара Прилука, відоме ще з 16 століття. Не маючи оригінальних креслень Вартоломея Растреллі чи їх копій, С. Ф. Мерінг профінансував будівництво власного палацу на початку 20 ст. провінційними будівниками і отримав палац-копію.

Палац скопіював лише зовнішні форми Маріїнського палацу — без копіювання його плану та бічних корпусів, без відтворення необарокових інтер'єрів оригінальної споруди в Києві. Інтер'єри садибного палацу в Старій Прилуці виконані не в барокових, а в історичних стилях — «мавританському» та ін. За часів СРСР палац віддали під дитячий інтернат, що уберегло незвичну споруду від повного знищення як майно експлуататора. На території колишньої садиби С. Ф. Мерінга випадково збережені церква в стилі еклектики і захаращений пейзажний парк.

  • «Костел Сакраменток». Львів, 1884—1894 рр..

  • Стара Прилука. Колишній палац С.Ф. Мерінга, нині дитячий інтернат.

  • Будинок у стилі необароко на вул. Хрещатик, 27 у Києві. Зруйнований під час Другої світової війни.

  • Будинок Народної аудиторії у Києві

  • James Stevens Curl; «Neo-Baroque.» A Dictionary of Architecture and Landscape Architecture; Oxford University Press. 2000. — Encyclopedia Encyclopedia.com
  • «Памятники градостроительства и архитектуры УССР», т. 1-4, Киев, «Будівельник», 1983—1986
  • Овсійчук В. А. «Майстри українського бароко», Київ, 1991
  • ж «Україна», серпень, 1990

Стиль барокко


Барокко

Барокко (итал. barocco — «порочный», «склонный к излишествам», порт. perola barroca — дословно «жемчужина с пороком») — художественный и архитектурный стиль, направление в европейском искусстве XVII—XVIII веков, центром которого была Италия.

Стиль Барокко возник как противопоставление классицизму и рационализму. Главной идеей Барокко можно считать неприятие «естественности», которая становится синонимом дикости. Барокко было призвано облагораживать, приукрашивать. Именно во время Барокко в Версале появляется первый европейский парк, где все вычерчено как по линейке, деревья подстрижены в форме геометрических фигур. Барокко — это величие, пышность, совмещение реальности и иллюзии, контрастность, напряженность образов.

 

История возникновения барокко

Стиль барокко пришел на смену Высокому Возрождению (Ренесансу) именно в Италии, на родине Возрождения. В те времена Италия истощена, в ней хозяйничают иностранцы, однако именно она остается культурным центром Европы. Чтобы доказать всему миру право на привилегированное положение нужен стиль который будет подчеркивать мощь, богатство и роскошь в то же время денег на постройки дворцов не хватало. Тогда-то и появился новый стиль барокко, который допускал, чтобы иллюзию могущества и богатства создавали приемами живописи, а не натуральными дорогостоящими материалами.

Знаменитые архитектурные сооружения барокко:

Основные признаки барокко

Архитектуре барокко свойственны пространственный размах, слитность, текучесть сложных, обычно криволинейных форм. Часто встречаются развернутые масштабные колоннады, изобилие скульптуры на фасадах и в интерьерах, волюты, большое число раскреповок, лучковые фасады с раскреповкой в середине, рустованные колонны и пилястры. Купола приобретают сложные формы, часто они многоярусны, как у собора Св. Петра в Риме. Характерные детали барокко — атланты, кариатиды, маскароны. От маньеризма барокко унаследовало влечение к необычному, удивительному, поразительному.

Преобладающие и модные цвета

Пастельные тона; красный, розовый, белый, голубой с желтым акцентом. Сочетание контрастных цветов, богатые цветовые палитры (от изумрудного до бордо). Популярное сочетание — белый с золотом

Линии стиля барокко

Интересный выпукло-вогнутый асимметричный рисунок; в формах полуокружности, прямоугольника, овала; вертикальные линии колонн; выраженное горизонтальное членение. Общая симметрия

Форма

Куполообразные, сводчатые и прямоугольные; башни, балконы, эркеры

Характерные элементы барочного интерьера

Движение — стремление к величию и пышности; массивные парадные лестницы; колонны, пилястры, скульптуры, лепнина и роспись, резной орнамент; взаимосвязь элементов оформления

Конструкции барокко

Напряженные, контрастные, динамичные; вычурные по фасаду и вместе с тем массивные и устойчивые

Окна

Прямоугольные, полуциркульные; с растительным декором по периметру

Двери стиля барокко

Арочные проемы с колоннами; растительный декор

Архитекторы Барокко

Карло Мадерна (Carlo Maderno; 1556—1629 гг.) — один из основоположников итальянского Барокко, видный представитель Барокко в Италии. Главное творение — фасад римской церкви Санта-Сусанна (1603 г.).

Джованни Лоренцо Бернини (Giovanni Lorenzo Bernini; 1598—1680 гг.) — великий итальянский архитектор и скульптор, крупнейший представитель римского и всего итальянского барокко. Его творчество принято считать эталоном эстетики барокко. Самое известное произведение Бернини — Пьяцца Сан-Пьетро в Риме. В романе и фильме «Ангелы и демоны» Дэна Брауна герои разгадывают загадки, оставленные Бернини.

Франческо Бартоломео Растрелли (Francesco Bartolomeo Rastrelli; 1700—1771 гг.) — знаменитый русский архитектор итальянского происхождения, академик архитектуры. Две его наиболее известные работы: ансамбль Смольного монастыря и Зимний дворец с его знаменитой Иорданской лестницей. Известными киевскими проектами Растрелли являются Мариинский дворец и Андреевская церковь в Киеве. Сооружены по заказу императрицы Елизаветы Петровны под руководством И. Ф. Мичурина.

В Германии выдающимся памятником барокко является Новый дворец в Сан-Суси (авторы — И. Г. Бюринг, Х. Л. Мантер) и Летний дворец там же (Г. В. фон Кнобельсдорф).

Типы сооружений стиля Барокко

Для барокко характерны усложненность планов, пышность интерьеров с неожиданными пространственными и световыми эффектами, обилие кривых, пластично изгибающихся линий и поверхностей; ясности классических форм противопоставляется изощренность в формообразовании. В архитектуре широко используются живопись, скульптура, окрашенные поверхности стен.

Архитектурные формы барокко наследовали итальянскому ренессансу, но превзошли его по сложности, многообразию и живописности. Сильно раскрепованные фасады с профилированными карнизами, с колоссальными на несколько этажей колоннами, полуколоннами и пилястрами, роскошными скульптурными деталями, часто колеблющимися от выпуклого к вогнутому, придают самому сооружению движение и ритм. Ни одна деталь не является самостоятельной, как это было в период ренессанса. Все подчинено общему архитектурному замыслу, к которому относятся оформление и украшение интерьеров, а также садово-парковой и городской архитектурной среды.

Самые крупные и знаменитые ансамбли барокко в мире: Версаль (Франция), Петергоф (Россия), Аранхуэс (Испания), Цвингер (Германия), Шенбрунн (Австрия).

Барокко в интерьере

Для стиля барокко характерна показная, порой даже утрированная роскошь, хотя этот стиль сохраняет в себе такую важную черту классического стиля, как симметрия.

Роспись в интерьерах стиля барокко является одной из основных, необходимых доминант. Потолок, украшенный яркими богатыми фресками, стены из расписанного мрамора и позолота — частые приемы украшения интерьера в стиле барокко. В барочном интерьере часто используются контрастные цвета: например мраморный пол в стиле шахматной доски где черные и белые плиты чередуются в шахматном порядке. Применение золота и позолоты в интерьере повсеместно. Каждый уголок интерьера должен быть богато декорирован.

Мебель стала настоящим предметом искусства, ее вычурность и богатство, казалось, предназначалась лишь для украшения интерьера, и не носили утилитарного характера. Стулья, диваны и кресла обиты дорогой, богато окрашенной тканью, гобеленами. Кровати огромны, с балдахинами и струящимися вниз покрывалами. Шкафы также больших размеров, декорированные и инкрустированные. Зеркала украшены скульптурами и лепниной с растительным узором, часто позолоченные. В качестве материала для мебели часто использовали южный орех и цейлонское черное дерево.

Стиль барокко очень помпезен и не подойдет для небольших интерьеров, так как массивная мебель, богатый декор, яркие цвета росписей занимают много места и привлекают много внимания. Это дворцовый стиль поэтому он требует помещений с высокими потолками и большим метражом комнат.

Однако и в современном небольшом интерьере можно со вкусом использовать некоторые детали стиля барокко, чтобы воссоздать его дух. Так к примеру можно ввести в интерьер предметы барочного декора — вазы с растительными орнаментами, зеркало в богатой позолоченной раме с лепниной, рамы для картин такого же стиля, стулья или кресла в стиле барокко с резными спинками и гобеленовой обивкой. Часть стен можно украсить гобеленами или обоями имитирующими гобелен.

Освещение — лампы в роскошных цветных тканевых абажурах, позолоченные подсвечники.

Обилие струящихся тканей, затейливо задрапированных гардин — также характерные черты барочного интерьера.

Интересным дополнением к барочному интерьеру могут стать витражи и живопись.

В первой половине XVIII века стиль Барокко развился в стиль интерьеров — Рококо во Франции во время регентства Филиппа Орлеанского, наивысшее развитие Рококо получил в Баварии.

About Author


alexxlab

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *